Грабовецька об’єднана територіальна громада
Стрийський район, Львівська область

Дарунок цісаря: як у ХІХ сторіччі децентралізація в Австро-Угорщині озолотила регіони

     Імператор Австрійської імперії Франц Йосиф І довго ходив по галереї величезного Гофбургського палацу у Відні і ніяк не міг змусити себе повернутися до робочого кабінету. Йому треба було прийняти рішення, яке суперечило самій суті монархії, але яке мало зберегти йому корону, а може, й життя.

Ковток свободи

-

      - Як багато випробувань послала мені доля, думав імператор, дивлячись на величне місто, вкрите легким серпанком сутінок. У 18 років через відмову від престолу мого батька, ерцгерцога Франца Карла Габсбурга, я став правителем найбільшої європейської держави. Це сталося невдовзі після того, як довкола палацу прибрали барикади, котрими оточив його народ під час революції лютого-березня 1848 року. Через чотири роки учень шевця мало не заколов мене кинджалом просто на вулиці за те, що я залицявся до його дружини. Мене врятував ґудзик на мундирі, на який натрапило лезо, і Боже провидіння. Ще через шість років я пережив поразку, яка тоді здавалося найбільшою у житті: італо-французькі війська під містечком Сольферино у 1859 році вщент розбили армію, якою я командував. Проте недавня поразка австрійської армії у битві під Садовою у Чехії з пруським військом Отто фон Бісмарка виявилася більш приголомшливою. За один роковий день 3 липня 1866 року Австрія втратила убитими та пораненими близько 44 тисяч солдат.

     Тепер імперія на межі розпаду, хаос, голод та смерть стоять вже на порозі. Німеччина впевнено захоплює західні австрійські території, а на східні з жадобою поглядає Росія. Вона успішно грає на зростанні симпатії до ідей слов’янської єдності з боку чехів, українців та поляків і число її прихильників зростає з кожним днем.

     Якщо людям не дати щось по-справжньому вартісне, імперія розпадеться за лічені місяці. А що може дати держава, котра щойно програла у війні? Лише ницість та злидні. Проте є ще дещо. Те, що цінується простим народом найбільше за все. Свобода!

    Імператору було неприємно навіть згадувати про ті поступки, на які він пішов після поразки у війні з Італією та Францією. Конституція, автономія, дозвіл утворити в Угорщині парламент. Згодом усе це довелося скасувати, бо люди п’яніли від волі, і згодом вимагали дедалі більше. Тепер їм знову треба повернути скасовані свободи, ба, дати навіть більше.

    - Ваша величносте!

     Голос ад’ютанта, що пролунав у напівтемному коридорі, вивів імператора з роздумів.

    - На вас чекає пан Ференц Деак.

     Франц Йосиф терпіти не міг цього угорця, простого адвоката, вискочку, що вибився нагору завдяки революції. Але зараз Деак був його єдиною надією. Те, що адвокат пропонував йому ще рік тому, не дуже подобалося імператору, але Деак зауважував, що йому та його друзям теж не до вподоби результат угоди. Адже йдеться про обопільний компроміс…

     Навіть у темноті Франц Йосип побачив, як лисніє від поту огрядне обличчя Деака.

     - Ви знаєте, Ваша Величносте, що чехи, хорвати, румуни, поляки та словаки вимагають перетворення імперії на федерацію рівноправних народів, – повів неспішно, наче з трудом підбираючи німецькі слова, Деак. – Угорці проти цього. Федерація для Австрії означатиме крах. Щоб зберегти країну, ми готові відмовитися від нашої головної вимоги – повернути свободи 1848 року. Ви коронуєтеся у Будапешті, ставши також королем Угорщини. І ухвалите Конституцію. Угорщина, залишаючись у складі імперії, отримає повну незалежність від Австрії. Тоді угорська еліта підтримає вас так само, як зараз підтримує австрійська.

- Але ж крім угорців, в імперії багато інших народів: німці, чехи, поляки, русини… Що ми дамо їм? – запитав імператор, дивлячись на потопаючий у сутінках Відень. – Невдоволені лідери легко піднімуть на повстання чернь, яка, як ви знаєте, найбільше потерпіла від недавньої війни.

- Якщо дозволите, у мене є кілька ідей з цього приводу, – сказав Деак.

Ідеї Деака у дії

     Перемовини про укладення Австро-угорської угоди тривали ще близько року, і лише у червні 1867 року Франц Йосип І коронувався у Будапешті. В результаті абсолютну монархію Габсбургів було перетворено на конституційну державу з ліберальною формою правління. Австрійська та угорська частини імперії отримали повний суверенітет у внутрішніх справах, право мати власні парламенти і незалежні уряди, власні системи державної адміністрації, судів та юстиції. У віданні цісаря залишилися тільки зовнішня політика, армія, фінансова та митна системи.

     Як в Австрії, так і в Угорщині, проголосили демократичні свободи: совісті, слова, зборів, спілок, петицій, пересування і вибору місця проживання; а також рівність всіх громадян перед законом, недоторканність приватної власності, таємницю листування тощо. За короткий час було проведено успішну адміністративну реформу. Австро-Угорщину розділили на 18 коронних земель, кожна з яких ділилася на крейси (округи) та повіти (райони). У Галичині були також ґміни (сільські чи міські ради).

      Найвищими органами влади було проголошено місцеві парламенти. У Галичині та на Буковині вони називалися крайовими сеймами, а в Австрії та Німеччині – ландтагами. І хоча ухвали місцевих парламентів набували чинності лише після цісарської санкції, вони успішно управляли майном коронної землі, забезпечували військові частини, стежили за використанням лісових та водних ресурсів, розбудовували й ремонтували дороги (за винятком залізниць), опікувалися народними та професійними школами, лікарнями тощо.

     Чи не найважливішим нововведенням було те, що місцеві парламенти отримали дозвіл на встановлення власних податків. У Галичині, наприклад, такими податками були податки на виробництво пива та спирту. Кошти, що їх збирав сейм, згодом витрачалися переважно на освіту, культуру та міську господарку. Уряд лише деколи виділяв на ці статті витрат незначні дотації – зазвичай вони фінансувалися з місцевих бюджетів. Наприклад, у 1911 році Галицький сейм виділив професійним театрам краю, у тому числі й українському, 214 тис крон, а науковим і навчальним закладам – 730 тис крон (для порівняння: шкільний вчитель тоді отримував від 600 до 1800 крон на рік). З крайової скарбниці фінансувалося і Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), що виникло у 1873 році у Львові. Це була перша і єдина на той час новітня Академія українського народу.

     По всій імперії поруч з державними управлінськими структурами почали формувалися місцеві органи самоуправління. У повітах врядували повітові сеймики. До їхньої компетенції входило вирішення господарських справ повіту, укладання річного бюджету, встановлення повітових податків, отримання позик тощо. У ґмінах з’явилися громадські ради, до компетенції яких входили питання поточного управління: контроль витрат та доходів, надання права проживання у громаді тощо.

Золоті часи Львова

     У великих містах було відновлено органи міського самоврядування, що почали керуватися власними статутами. Згідно з ними, вирішення усіх проблем політичного, економічного і культурного життя міста належало до виключної компетенції міської ради та її виконавчого органу – магістрату. На чолі магістрату стояв президент міста, якого обирали на шість років.

     - Період автономії наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіч був золотим часом Галичини, – розповів порталу «Децентралізація влади» філософ та історик, професор Українського католицького університету Ярослав Грицак. – Щоб втримати імперію після серії військових поразок, владній верхівці довелося поділитися владою з місцевими елітами. І як не дивно, загальна політика австрійського уряду протягом усього часу існування імперії була скерована на збільшення автономії регіонів. При цьому Австро-Угорщина залишалася доволі сталим державним утворенням.

     За словами Ярослава Грицака, чи не найважливішим було те, що місцеві еліти змогли не тільки керувати автономними частинами імперії, але й розпоряджатися фінансовими потоками, велика частка з яких залишалася у регіонах.

-      

     Львів, який ми зараз бачимо, є живим прикладом успішної децентралізації, яку тоді називали автономізацією, – каже Ярослав Грицак. – Місто буквально розквітло після того, як отримало від держави гроші й повноваження. Сучасники, котрі потрапляли до Львова наприкінці ХІХ сторіччя, відзначали, що місто Лева ні в чому не поступається іншим великим містам Європи.

     Саме тоді у Львові з’явилися витончені зразки тогочасної архітектури, які досі є візитними картками міста: Галицький сейм, де нині розташовано головний корпус Національного університету імені Івана Франка; Оперний театр; Головний залізничний вокзал… Цікаво, що усі ці будівлі було зведено завдяки співфінансуванню: кошти виділялися не тільки з державного, але й з місцевого бюджету. У тому числі й завдяки місцевим грошам, у 1880 році у Львові запроваджено транспортні маршрути кінного трамваю, а в 1894 році введено в експлуатацію електричний трамвай (у Відні він з’явився лише у 1897 році, а у Кракові – у 1901 році).

     Та розбудовувався не тільки Львів – активно розвивалися Дрогобич і Борислав (у них тоді видобували 5% світового обсягу нафти), Станіславів, Тернопіль, Стрий, Чернівці, Мукачеве, Коломия тощо. Слідуючи своїй політиці зміцнення регіонів, уряд Австро-Угорщини почав активно будувати у Галичині залізниці: їхня довжина за час панування Австро-Угорської імперії зросла у 50 (!) разів.

«Колоніальна» Галичина у радянських легендах

     Радянські історики намагалися довести, що Галичина була лише сировинним придатком для Відня, і тому люди у ній жили у страшних злиднях, масово емігруючи до Канади та Бразилії. На цьому тлі радянська доба мала виглядати мало не раєм не землі. На підтвердження своїх слів радянські історики наводили численні вислови Івана Франка та українського вченого-фінансиста Володимира Навроцького, котрі піддавали дошкульній критиці систему оподаткування у Галичині та Володимерії. Але, розповідаючи про це, радянські історики зазвичай не згадували, що на великій Україні, яка перебувала під владою Російської імперії, оподаткування було ще більш кабальним.

     Непрямим доказом далекого від злиднів життя є стрімкий ріст народжуваності: кількість населення західноукраїнських земель зросла з 3,9 млн осіб у 1863 році до 5,5 млн осіб у 1897 році. У 1888 році щільність населеність у Галичині та Володимерії складала 81 особу на кв.км і була вищою, ніж у Франції (71 осіб/кв.км).

     Зростала і кількість великих селянських господарств. Якщо у 1848 році у деяких повітах Галичини селяни мали щонайбільше 12, 24 і 36 моргів землі (1 морг – 0,57 га), то наприкінці ХІХ століття їхні володіння зросли до 40, 70, 80 і навіть 120 моргів; у гірських повітах були господарі, яким належало по 400-700 моргів полонин.

     Завдяки модернізації сільського господарства вдалося підвищити врожайність зернових на 20-25%. За півстоліття панування Австро-Угорщини обсяги продукції землеробства, яку продукувала Галичина, зросли у 1,5 рази. Напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини – Крайовому ревізійному Союзу у Львові було підпорядковано майже 600 кооперативів. Кооперативні спілки скуповували у своїх членів сільськогосподарську продукцію, а їм постачали добрива, машини та сортове насіння. У 1910 році у Галичині нараховувалось 4096 промислових і гірничих підприємств, в яких працювало 101 808 робітників. Причому майже 9 тис. з них працювали на великих підприємствах, кожне з яких давало в середньому по 800 робочих місць.

     На фоні економічного зростання активно розвивалася і культура. Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний та інші. На відміну від Східної України, що перебувала під владою Російської імперії, у Галичині вирувало політичне життя. У1890 р. у Львові було засновано першу легальну українську політичну партію європейського типу і водночас першу у Європі селянську партію соціальної орієнтації – Русько-українську радикальну партію. Згодом були створені Українська національно-демократична партія (1899 р) та Українська соціал-демократична партія (1899).

     - Наприкінці ХІХ на початку ХХ сторіч Галичина не була пригнобленим та забитим краєм, якою намагалися зобразити її радянські історики, – стверджує старший науковий співробітник Інституту українознавства Академії наук України Олена Аркуша. – Інше питання, що історично це був аграрний край, через що він справді відставав у розвитку від промислових регіонів Німеччини, Австрії та Чехії.

Плани, яким не судилося здійснитися

     - Звичайно, крайовий устрій Галичини був далеко не найкращим, але у ньому вдалося втілити передові як на той час ідеї,  – веде далі Олена Аркуша. – На прикладі Галичини та інших регіонів Австро-Угорщини стало очевидним, що місцева влада набагато більше від центральної зацікавлена у тому, щоб навести лад на вулицях своїх міст,  сіл, поширювати освіту і культуру тощо. У Відні також зрозуміли, що на місцевому рівні набагато легше проконтролювати витрати, і це на загал приведе до значної економії коштів у цілій державі.

      - У великих містах Галичини, де з 1356 року діяло так зване німецьке право, самоврядування успішно працювало і до австрійського панування, – додає професор Львівського університету ім.І.Франка Леонід Зашкільняк. – А от для сільської місцевості реформи 1866-1867 років були новаторством. Відтак передача повноважень і ресурсів на місця спричинила стрімкий розвиток регіону. Також завдяки цьому прості люди отримали доступ до участі у політичному житті країни.

     Однак на шляху розвитку Австро-Угорщини стало невирішене національне питання. На початку XX століття виявилося, що так звана політика помірного невдоволення, яку провадив Відень, підтримуючи у суперечливих питаннях то одну, то іншу національну спільноту, вичерпала себе. Держава, у якій дві нації домінують над дев'ятьма, не мала права на існування, і це підтверджувалося численними терористичними актами, повстаннями, демонстраціями та заворушеннями. Тому спадкоємець престолу ерцгерцог Франц Фердинанд планував радикально перекроїти карту Австро-Угорської імперії, створивши напівавтономні штати, кожен з яких представляв би одну з 11-х найбільших національностей імперії, у тому числі й українську. Разом вони мали б утворити велику конфедерацію – Сполучені Штати Великої Австрії. Але ерцгерцог не встиг цього зробити: у 1914 році його разом з дружиною застрелив у Сараєво боснійський сепаратист. Почалася Перша світова війна, після якої Австро-Угорщина розпалася.

     Від часу падіння Габсбургів Галичина безупинно провінціалізувалася, врешті-решт опинившись на задвірках радянської імперії. Захопивши Західну Україну у 1939 році, СРСР розпочав послідовну політику централізації влади. Усі кошти з регіонів викачувала Москва, прирікаючи їх на поступове зубожіння. Планова економіка прискорювала цей процес. Незважаючи на гучні назви, органи місцевого самоврядування не мали жодних ресурсів та повноважень. А про часи минулих розкошів нагадували тільки величні будівлі, зведені тоді, коли місцева влада вміло господарювала на власній землі.

Автор: Дмитро Синяк 

Джерело: http://decentralization.gov.ua



« повернутися до списку новин